chrome firefox opera safari iexplorer

Українські письменники, які повернулися до читача в добу Незалежності

24 серпня 2021 о 11:52

У першому випуску серії «Головні книжки незалежної України», у якому літературознавиця Олена Галета розповідає про шість українських письменників, які тривалий час були заборонені і цензуровані в радянській Україні і повернулися до читача лише після 1989 року.

Серія започаткована Радіо Культура до 30-ї річниці проголошення Незалежності України. Сайт Суспільне Культура виклав найголовніші моменти ефіру.

Традиція перечитування притаманна всім

Перечитування – природній процес культури. Без перечитування культура втрачає тяглість. В історії української літератури були періоди великого перевідкривання і перечитування. Один із них – 20-ті роки ХХ століття, коли з’явилася не тільки надзвичайно потужна модерністична література, але коли взялися за перевидання класиків, перепрочитання класики та її реінтерпретацію.

В 90-х роках ми стикнулися з дещо іншою ситуацією, коли минуле треба було перевідкривати, тому що воно було цензурованим, репресованим, витертим із колективної пам’яті.

Цензура починається навіть не з ідеологічних причин. Це можуть бути чинники естетичні, світоглядні, і згодом народжується політична, ідеологічна цензура, до якої ми найбільше звикли. Якщо подивитися історію цензури – а цим займалися науковці окремо, – то побачимо, що всі великі тексти, які сьогодні входять до програми світової літератури, в канон світової літератури, вони в той чи інший час були заборонені цензурою. З різних приводів, зокрема, тому що література – це завжди мовлення на межі. Але ситуація в українських літературі 90-х – ситуація, коли ми почали перевідкривати для себе епохи та літературні стилі. І мушу сказати, що цей процес досі ще не вичерпаний. Ми все ще знаходимо для себе абсолютно нові твори, авторів, і дивуємося, чому їх не помічали такий тривалий час.

Валер’ян Підмогильний

(1901  1937. Розстріляний в Сандармосі. Письменник, перекладач, літературознавець. Перше перевидання творів після реабілітації у 1956 році  роман «Місто» у 1989 році, видавництво «Молодь»).

Перше перевидання Підмогильного було у 1989 році – до проголошення української незалежності. Для мене вибір Підмогильного спричинений також почасти саме цим фактом. Бо мені б не хотілося, щоби виглядало так, що література – це якийсь додаток до процесу суспільних і політичних змін. Процес змін набагато складніший, і література хай і не має вирішального впливу, але впливає на загальну культурну свідомість. Тому поява нових літературних творів, нових способів мислення, перевидання творів, які десятиліттями були відсутні в культурній пам’яті, – це частина процесу, яка готує спільноту до серйозної переміни.

Коли дослідники говорять про радянську літературу, вони звертають увагу, що це література, яка задавала певні моделі виховні, це література, яка спиралася на сюжет, а цей сюжет був центрований довкола героя. Отже, герой – це мала бути модель радянської людини. Це мало бути певне лекало, за яким будуть витинати радянських людей.

Підмогильний запропонував текст, в якому інші взірці. За текстом Підмогильного, європейська традиція від Просвітництва до початків екзистенційної філософії. Підмогильний дуже багато перекладає. Він вчиться у Мопассана, у Флобера, Бальзака, з тексами яких працює і вступає в діалог.

І я вагалася також, чи починати нашу розмову з Підмогильного, чи з Хвильового? Для української діаспори XX століття, особливо після виходу антології «Розстріляне відродження» Лавріненка, ключовою прозовою фігурою став Хвильовий.

Але мені здається, що увага до Хвильового дуже інтесифікувалася у 90-х роках. Але я бачу, як упродовж перших десятиліть XXI століття зростає увага до Підмогильного. На перший погляд він простіший, але з іншого боку робить дві речі: пропонує філософський роман, який має сюжет. Він має конкретну життєву історію, біографічну траєкторію. І виявилося, що для літератури дуже важливо навчитися не тільки філософувати, висловлювати настрій, але будувати сюжет, вміти розповідати історію. Підмогильний – автор, де можна зосередитися на сюжеті. Такі автори ключові. Тому що вони можуть поєднати у процесі читання і аудиторію фахову, і аудиторію, яка шукає літератури як розповіді, як певної історії, у яку можна вжитися.

Майк Йогансен

(Михайло Гервасійович Йогансен, 1895  1937. Розстріляли у в'язниці Києва. Письменник, перекладач, філолог. Перше перевидання після реабілітації  добірка поезій у 1989 році).

Поруч із Йогансеном треба поставити ще кількох авторів. Мій вибір вагався між Йогансеном і Михайлем Семенком. Тому що це ключові фігури українського авангарду. І це надзвичайно важливо для того, щоби повноцінно розуміти історію української культури не тільки XX століття. Авангард, який часто називають російським авангардом, а перед тим називався радянським авангардом, не асоціювався з Україною, хоча величезна кількість його представників не тільки походила з Україні, але і творила в Україні.

І якщо мова художників – це мова, яка має національні ознаки, але на іншому рівні, то література говорить національною мовою. Для Йогансена вибір української не був очевидним. Він починав писати і німецькою, і російською. Але в 20-х роках, коли надивився на жахи, коли прийшли в Україну денікінці, він вирішує писати українською мовою, і вірить, що українською мовою можна створювати нову літературу.

Для мене він такий важливий також тому, що пише прозові твори. Йогансена зазвичай асоціюють з певною грайливістю.

Його "Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію” – це постійне нагадування про те, що література – вимисел, гра автора з читачами. У цьому романі зникають і з’являються герої, які перетворюються один на одного. І в певний момент автор розриває перед нами папір сторінки і з’являється особисто, аби повідомити, що ми піддалися на певну літературну ілюзію.

Богдан Нижанківський

(1909  1986. Помер у США. Поет, прозаїк. Гумористичні тексти друкував під псевдонімом Бабай).

Ми говоримо про книжки, які з’явилися до 1991 року і були цензуровані в українській літературі. І повне відкривання цих книжок відбувається після 1991 року. Тобто це був неймовірний час – 90-ті роки, – коли романи Андруховича читали одночасно із романами чи повістями Хвильового або знову ж таки Підмогильного. А от Богдан Нижанківський залишався не перечитанним фактично до 2006 року, коли Василь Габор у Львові видав книгу під назвою «Дванадцятка» з обіцянкою, що вона містить українську урбаністичну прозу, представляє творчість богемних львівських авторів 1930-х років. І лише окремі літературознавці знали такі імена, як Богдан Нижанківський або Зенон Тарнавський.

Богдан Нижанківський – автор, який 1936 року видав збірку оповідань «Вулиця», які відображають життя Львова. Для мене це дуже цікаво, бо ми маємо твір Підмогильного «Місто», де дія розгортається в Києві. Ми маємо прозу, яка відображає Харків. І маємо Нижанківського, який намагається описати Львів. При чому він робить це з дуже цікавої перспективи. Його герой – це Батя. Це також роботяги, які приходять з передмістя до Львова, які не мають тут свого місця, хіба що для ночівлі.

Софія Яблонська

(1907  1971. Померла у Франції. Письменниця, мандрівниця, журналістка, фотографиня).

Софія Яблонська залишила нам три трилогії. «Чар Марока» про подорож до Китаю і її навколосвітню подорож в далекі обрії. Друга книга називається «З країни рижу та опію». І ще вона залишила спогади про дитинство і свого батька. Мені важливо, щоби Яблонську читали як корпус текстів. І в цьому був величезний виклик – повернення Яблонської. Ми очікуємо від літератури в першу чергу романи. Навіть коли перевидавали Яблонську, то не раз називали її тексти романами, розраховуючи, що читач охочіше купить їх, ніж розповіді про мандрівку. Але мені здається, що в цьому величезна її заслуга, що вона розвивала в українській літературі 20-х років. Оповідати про подорож і оповідати про те, як вона змінюється під час подорожей.

Ігор Костецький

(Ігор Мерзляков, 1913  1983. Помер у Німеччині. Письменник, перекладач, видавець, режисер, критик).

Коли я обирала до добірки Костецького, то в моїй уяві стояли інші письменники-емігранти, які залишили Україну під час або після Другої світової війни – Улас Самчук, Іван Багряний, Василь Барка і ціле середовище, яке утворило організацію «Мистецький український рух» у 1945 році у таборах переміщених осіб у Німеччині. Але Ігор Костецький для мене дуже цікавий.

З одного боку, він працює з конкретною історичною ситуацією, з людиною, яка втратила себе і віру в гуманізм у перипетіях Другої світової війни. З іншого боку, це людина високої інтелектуальної традиції, яка дивиться на літературу як на сурогат історії, як на можливість передати те, що ми можемо втратити інформаційно. Він дивиться на літературу як на ресурс для розвитку мови. Він не тільки екзестенціаліст. Він виростає з експресіоністської літератури міжвоєнного періоду. Його можна назвати і експресіоністом, і екзистенціалістом, і абсурдистом. І основна проблема, про яку він говорить, – це те, ким є людина. Ким може стати людина після того, як її зробили нічим, – те, що зробила з людиною війна.

Юрій Шевельов

(використовував також псевдонім Юрій Шерех, 1908  2002. Помер у США. Славіст-мовознавець, історик української літератури, критик).

Костецький і Шерех – два інтелектуали, які створюють історію української культури. Костецький це робить, коли пише передмову до власних перекладів з творів Стефана Георге і всю другу частину присвячує власній версії історії української літератури – нової літератури, яку пропонує починати від Сковороди.

Шерех справою свого життя бачив написання історичної фонології української мови. Фонологія для тих, хто далекий від фонологічних студій. Це наука про звуки, а точніше про фонеми, про нашу загальну уяву про ті чи інші звуки.

Розділи: Культурна

29 вересня

Інші дати
Народився Микола Островський
(1904, с. Вілія Рівненської обл. - 1936) - письменник. Автор романів "Як гартувалася сталь" та "Народжені бурею".
Розгорнути
Народився Михайло Грушевський
(1866 - 1934) — український історик, організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної Ради (1917—1918), академік, автор понад 2000 наукових праць.
«Біда України в тому, що нею керують ті, кому вона не потрібна». «Після проголошення самостійності Української Республіки ніхто вже не може ховатися в хащі нейтралітету, бо тепер є боротьба двох держав, України і Великоросії…».
Розгорнути
Народився Карпенко-Карий Іван (Тобілевич Іван Карпович)
(1845 - 1907) — український письменник, драматург, ерудит. Його комедії «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» - класика світової драматургії.
«Карпенко-Карий був одним з батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література», Іван Франко
Розгорнути