Відповідь на це питання знайдете, відвідавши до 3 березня столичний Музей українського народного декоративного мистецтва.
Там триває виставка давніх шкіряних виробів, які доповнювали народний костюм Західних регіонів України.
Раритети зі своїх фондів витягли й привезли до столиці працівники Львівського музею народної архітектури та побуту.
Серед понад сотні представлених експонатів – взуття, ремені, сумки, гаманці та інші дрібні вжиткові вироби, які служили доповненням до традиційного вбрання.
Різноманітні за кроєм та місцевими назвами. Всі речі пошиті руками вправних майстрів. В тривалому та трудоємкому процесі вони обробляли шкіру домашніх тварин – кіз, овець, коней – й творили з неї все необхідне.
Взуття
«Взуття, яке представлене в експозиції, не повсякденне, а святкове. Деяким парам тут більше, ніж сто років, бо декілька поколінь носило, — розповідає завідуюча відділом науково-дослідної та експозиційної роботи Національного музею українського народного декоративного мистецтва Ольга Новодережкіна. — Це взуття передавалося від діда до онука, оскільки пошити його дуже дорого коштувало. Тогочасне взуття дуже міцне, а не лише красиве й модне, як зараз, якого тільки на сезон чи два вистачає».
Шкіряне взуття в західному регіоні України різноманітне. Його поділяють на два види: стягнуте і зшите (за способом виготовлення і з’єднання деталей). До першого виду належать постоли (в різних місцевостях їх називали «ходоки», «коріщі», «морщенці»), до другого – чоботи і черевики.
Шите взуття порівняно зі стягнутим характеризується складністю крою, різноманітністю елементів, з яких воно складається. Вибір сировини при пошитті чобіт і черевиків диктувався розміром гаманця їх майбутнього власника. Чоботи були мірилом достатку, що відбилося навіть у прислів’ї: «Видно пана по халявах».
«Чим більше декору, чим вищий чобіт, тим багатша людина у ньому ходила. Бідна не мала можливості носити чоботи. Не випадково на живописних полотнах ми часто бачимо босі ноги. У бідних ще було плетене взуття, таке як лапті, личаки. Але старалися хоча б одну пару на всіх, але мати», — пояснює Ольга Новодережкіна.
Представлене на виставці взуття переважно чорного та коричневого кольору, має оригінальний декор і цікаві форми каблуків, добре підкреслена його задня частина. Одразу спадають на думку слова з відомої жартівливої народної пісні: «Дам лиха закаблукам…».
Більшість чобіт, експонованих в музеї, з широкими халявами, але всі без хутра всередині. Однак наші предки мали свої методи утеплення ніг. У холодні дні у чоботи напихали сухі рослини або сіно, які від ока ховали у широких халявах. Науковці твердять, сіно зігрівало не гірше за хутро, а ногам було сухо і тепло.
Чоботи, пошиті з юхти, або кінської шкіри називалися «шкаповими», а в 20-х-30-х роках ХХ століття юхтові чоботи почали поступатися шевровим (з тонкої, м’якої дубленої шкіри кіз та овець) і хромовим («боксовим»). Шкіра з кіз та овець була коричневато-жовтуватою, значно дорожчою за інші – вичинити її дуже тривалий процес.
На Гуцульщині побутували також так звані «рисовані» чоботи, характерною ознакою яких є форма халяв – вузькі, зверху на дві третини футровані, нижня частина м’яка, яка складається з шести-восьми рядів поперечних складок. У Верховинському районі їх називали «совачки», «насовачки», бо при ношенні такого чобота тверда частина халяви зсувалася на м’яку і лягала на передок. Ці чоботи були гарні, проте не зовсім зручні.
На Поліссі у 30-х роках минулого століття були поширені чоботи, відомі під назвою «англійки» чи «гольфи». Це гарне святкове взуття міських і сільських жителів. Їх характерними ознаками були: окремо викроєний задник – вищий, ніж в інших кроях, а халява внизу ширша, ніж у верхній частині. Святкові чоботи були поширені і на Покутті. Вони мали подвійну, набрану зі шматочків шкіри, підошву, завужені до низу каблуки, загострені носки, закочені майже вдвоє халяви.
У перших десятиліттях ХХ століття на всій території Західної України широко побутували черевики. Здавна їх шили із м’якої (хромової або шаврової шкіри) чорного та темно-вишневого кольору. При оздобленні використовували техніки – вистрочки та вирізування (зокрема, на берегах халявок).
Однак не все взуття раніше шили тільки з практичною метою. Деякі черевики виготовляли спеціально для тендітних ніжок модниць, які брали участь у конкурсі краси.
Один з таких екземплярів зберігся до сьогодні й також експонується на виставці. У 1905 року Міс Львова на подіум виходила у вишуканих шкіряних туфлях жовтого кольору.
«Збереглося фото, коли вона отримала цей титул і на ній були саме ці золоті черевики, — розповідає Ольга Новодережкіна з Музею народного декоративного мистецтва. — На жаль, колеги забули фотографію з цією жінкою. Але в них ще зберігається одяг з тої події. Правда, вони кажуть, що він зараз не в тому стані, щоб його вивозити і експонувати, бо вже потребує деякої реставрації. Але ці черевики можуть розповісти, що жінка була дуже вишукана, мала тонку ніжку. Й такі черевики напевне дорого коштували».
Інші шкіряні вироби
Окрім взуття, на виставці представлені різного призначення сумки, чоловічі зимові капелюхи, одяг — кожухи короткі та довгі, прикрашені вишивкою, аплікаціями або металом, залежно від місцевих традицій. Етнографи кажуть, жіночий одяг краще зберігався, аніж чоловічий, той скоріше зношувався. Можливо через важку роботу, яку доводилося виконувати чоловікам.
Також окремо слід сказати про представлені пояси, які в Україні називали ременями, рідше, зокрема на Поліссі, попругами. Відомо, що пояс – одна з найдавніших частин одягу, він виконував функцію символу роду, переходив з покоління в покоління. До виробів з «ременю» належали широкі чоловічі ремені – «череси» — з юхтової підошвової шкіри, вдвоє складеної, прошитої у верхній частині тонким ремінцем. Защіпалися «череси» на п’ять-сім, іноді навіть двадцять пряжок. Ці пояси одягали при важких роботах, у них зберігали гроші, а найчастіше використовували як доповнення до святкового одягу. Окрім того, пояс вважався статусною річчю – чим ширший був, чим більше прикрас на поясі – тим вищий соціальний статус того чоловіка, котрий його носив.
Значне поширення мали чоловічі юхтові «тобівки», або «тАбівки»- плоскі сумки на довгому ремені. Давні тобівки були прямокутної форми: одні декоровані способом тиснення по шкірі і металевими накладками, інші суцільно інкрустовані металевими ґудзиками. Зі зміною прямокутних тобівок на напівкруглі їх оздоблення металом суттєво не змінилося. Лінійний орнамент виступав півкругом з основним акцентом на центр, і всю поверхню виробу декорували опуклими кружечками — «бобриками», як їх називають знавці.
На Прикарпатті та Поліссі з тонкої юхти виготовляли калитки, які мали форму невеликої торбинки, стягненої у верхній частині ремінцем. На Гуцульщині такі калитки-«мошонки» багато оздоблювали китицями, поверхня була вкрита тонким карбованим листовим металом.
У побуті гуцулів, особливо пастухів, у ХІХ столітті були відомі також мішки з козячої шкіри, так звані «бордюри» для зберігання сиру, м’яса, борошна.
Катерина Качур, за матеріалами відвідин виставки та інформації з Львівського музею народної архітектури та побуту
«Рідна країна»