У 1939 році Міський промисловий музей підпорядкували Міністерству культури УРСР і назвали Музей художнього промислу.

За два роки існування до Музею надійшло близько 6000 пам’яток із приватних колекцій і музеїв Любомирських, Дідушицьких, Лянцкоронських, а також інших державних інституцій — міська збірка ім. К. Бруніцького, Державний музей ім. Льва Пінінського, Публічна збірка ім. Б. Ожеховича. Велику кількість пам’яток Музей отримував у дар. Українська національна еліта Галичини — І. Труш, О. Роздольський, В. Шухевич, І. Левинський — виступила жертводавцями Музею, заохочуючи інших наслідувати їх приклад.

Окрім етнографічних пам’яток музей поповнювався предметами давнього церковного мистецтва, рукописами, археологічним матеріалом, нумізматичними зразками, творами сучасного українського малярства. Зі своїми скромними фінансовими і матеріальними можливостями Музей також намагався закуповувати речі на промислових і сільськогосподарських виставках, які відбувалися у Львові, Коломиї, Тернополі тощо.

Важливим джерелом поповнення музейних збірок наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. були етнографічні експедиції на Гуцульщину, Бойківщину, Буковину, Закарпаття. У 1951 р. було створено Державний музей етнографії та художнього промислу у відання якого було передане приміщення колишньої Галицької ощадної каси, у якому вони перебувають до сьогодні.