chrome firefox opera safari iexplorer

27 січня мученикові за українську Україну Олексі Тихому виповнилося би 92 роки

27 січня 2019 о 09:59

19 листопада 1989 року  в Києві відбулося перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина -  українських патріотів, політв’язнів-правозахисників, борців проти тоталітарно-комуністичного режиму.

Від Пермі до Києва проліг останній шлях героїв. Величезними зусиллями української громадськості, побратимів, які незадовго до того повернулися з таборів, цей шлях завершився велелюдним жалобним походом, у кінці якого здійнялися в українське небо три козацькі хрести на Байковому цвинтарі, що під ними знайшли свій вічний спочинок мученики за Україну.

27 січня одному з них – донеччанину Олексі Тихому – виповнилося би 90 років.

Олекса Тихий народився 27 січня 1927р. в селі Їжівка Краматорського району Артемівської округи на Донеччині.

Закінчив філософський факультет Московського університету.

У 21 рік був уперше засуджений до 5 років позбавлення волі військовим трибуналом Сталінської (нині Донецька) області – за критику кандидата в депутати, однак військовий трибунал вищого рівня замінив ув’язнення на умовне.

Вчителював у школах Донеччини, в тому числі – у своєму ріднім селі.

Ще в юні роки Олекса склав текст, у якому намагався відповісти на головне питання багатьох поколінь мислячих людей: «Для чого я живу?»

«Я – свідома частка Всесвіту, людства, свого народу, оточення за місцем проживання й роботи, у колі своїх друзів і недругів. Я за все відповідальний. Я маю людську гідність, національну гордість. Нікому не дозволю топтати ні перше, ні друге …»

На початку 1956р. Олекса Тихий написав листа до ЦК КПРС із простестом проти введення  військ держав Варшавського договору до Угорщини, внаслідок чого був заарештований  і  у квітні цього ж року засуджений закритим засіданням Сталінського обласного суду до 7 років позбавлення волі та 5 років позбавлення громадянських прав – за «антирадянську агітацію та пропаганду».Строк відбував у Володимирському централі та ДубровЛагу.

Звільнився в лютому 1964 р., за фахом, звичайно, влаштуватися на роботу не міг, тож довелося працювати слюсарем, вантажником, пожежником. Продовжував відстоювати українські цінності: мову , культуру, історію. У своїх публіцистичних творах  доводив необхідність відроджувати українську мову в Донбасі; укладав словник української мови.

На початку 70-х, коли багато людей, які мали тотожні переконання, змушені були  мовчати, Олекса Тихий діяв публічно, не криючись, звертався до владців на повен голос.

1972р. Тихий подає до редакції газети «Радянська Донеччина» статтю, сама назва якої, мабуть, змусила тодішніх гебістів зайняти мисливську стійку: «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області». Через рік надсилає до Президії Верховної Ради УРСР листа-есе під назвою «Думки про рідний донецький край». У 1974-му  створює нариси «Ви і ми» та «Сільські проблеми», в яких рішуче протестує проти русифікації та захищає українську мову.  І названі праці, й есе «Мова народу – народ» водночас поширювалися і в  Самвидаві.

Невдовзі – разом із Миколою Руденком, Петром Григоренком, Оксаною Мешко, Левком Лук’яненком, Олесем Бердником – створює Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод, підписує перші документи цієї правозахисної організації:  «Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод» та «Меморандум № 1».

У розділі «Можливі форми опору» автори документа сформулювали принципи поведінки для українських патріотів:

«– Уживати тільки рідну мову на рідній землі і цим зміцнювати себе і свій народ.

– Не віддавати дітей на науку до дитячих садків і шкіл з російською мовою навчання, добиватися шкіл і дошкільних установ з рідною мовою або вчити дітей самим.

– Відмовлятися від навчання в школах та інших навчальних закладах з російською мовою навчання, добиватися шкіл, технікумів, вузів з рідною мовою і вчитися самостійно, складаючи екзамени екстерном.

– Спілкуватися рідною мовою не тільки в колі сім'ї, але й на роботі, у громадській діяльності, на вулиці.

– Не відвідувати театру, кіно, концертів російською мовою, оскільки вони негативно впливають на культуру усної мови, особливо дітей і молоді. Те саме стосується теле- і радіопередач.

– Стримуватися від горілки, лихослів’я, куріння тютюну.

– Не користуватися предметами розкоші, особливо такими, які не мають художнього значення і не приносять користі (легковими автомобілями, дорогими килимами, кришталевими виробами, модними меблями, багатотомними виданнями творів, яких ніхто не читає, фортепіанами, на яких ніхто не грає).

– Не накопичувати грошей і коштовностей заради них самих, а допомагати людям, що потрапили в біду, талановитим дітям і молоді, батьки котрих не мають можливості забезпечити нормальних умов для освіти та розвитку творчих задатків і т. д.

– Відмовлятися від роботи в установах, навчальних закладах, громадських організаціях, де гребують українською мовою, традиціями народу, правами людини.

– Відмовлятися від служби в армії поза межами України і від командирів, котрі не говорять українською мовою.

– Відмовлятися працювати понад установлену законом норму часу – 41 годину на тиждень, і у вихідні дні, у тому числі й у сільському господарстві.

– Не виїжджати на роботу поза межі України.

– Захищати своє право, право інших людей, свободу, честь, гідність, відстоювати суверенітет України.

– Виявляти і розголошувати які б то не були порушення закону, від кого вони не виходили б».

Наприкінці грудня  1976р. в помешканні Тихого вчинили трус. Під час обшуку «знайшли» карабін “Маузер” зразка 1898 року, про який Олекса нічого не знав. Суд, що влітку 1977-го відбувся у Дружківці, на тій-таки Донеччині, визнав Тихого «винятково небезпечним рецидивістом». Звинувачення, крім «антирадянської агітації і пропаганди» — ще й у «незаконному зберіганні зброї». Вирок — 10 років позбавлення волі з відбуванням покарання у виправно-трудовій колонії особливого режиму  та заслання на 5 років.

Відбуваючи строк у таборі Сосновка (Мордовія), навесні 1978р.  розпочав голодування на знак протесту проти жахливих  умов утримання політв'язнів. Голодував 52 дні. Очевидці згодом розповідали, що коли Олексу переводили до лікарні, він, нещодавно красивий, ставний чоловік,  важив не більше сорока кілограмів. Іще під час арешту потерпав від виразки шлунка, внаслідок нелюдських табірних умов та голодувань хвороба  прогресувала. Проте боротьбу не припиняв. Того року на волю вдалося передати лист Олекси Тихого та священика Василя Романюка (майбутнього Патріарха УПЦ КП Володимира) «Історична доля України. Спроба узагальнення».

У середині квітня 1979р., під час чергового голодування, у Тихого стався внутрішньошлунковий крововилив. Табірне начальство заявило, що в’язень симулює, однак натякнуло, що його можуть звільнити як тяжко хворого – за висновком медкомісії -  коли  він напише заяву про каяття. Зрозуміло, він відмовився.

Олексу Тихого прооперували й зашили шлунок так, що їжа проходила зі страшенним болем, до того ж виникла післяопераційна кила. У травні почався перитоніт. У липні помираючого політв’язня повезли до лікарні у  Нижній Тагіл, а потім  знову  повернули до Мордовії.  Хоча перебував у дуже тяжкому стані, від  роботи  його не звільняли, а на початку 1980-го ще й покарали 40 добами карцеру – за те, що перейшов у статус політв’язня та 12 січня – в День українського політв’язня — оголосив   голодування.

1984 року стан здоров’я Олекси Тихого  став катастрофічним. Його доправили до Пермі, в лікарні розрізали шлунок, виявили численні метастази і зашили, залишивши помирати.

6 травня  1984р. Олекси Тихого не стало.

Ті, хто бачили його незадовго до смерті, згадували, що був спокійний, казав, що прощає всім, навіть своїм катам…

У числі 1 журналу «Донбас» за 1991р. (зусиллями В.Овсієнка та А.Лазоренка) були оприлюднені уривки з есе Олекси Тихого «Думки про рідний Донецький край». На моє глибоке переконання, ці думки варті того, щоб знов і знову вчитуватися в  них, замислюватися над їхньою досьогоднішньою актуальністю, брати позицію їхнього автора за приклад:

 «Я – українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити і споживати матеріальні блага…Я – клітина вічно живого українського народу. Окремі клітини будь-якого організму відмирають, але організм живе. Окремі люди рано чи пізно так чи інакше вмирають, а народ живе, бо народ безсмертний…»

«Я – для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських поетів та письменників, українських композиторів та акторів…»

«Не вина, а біда простих людей (тобто працьовитих робітників та селян), що з їхньої волі чи мовчазної згоди знищується українська мова та культура на Донеччині.

Не біда, а вина кожного інтеліґента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки натоптуванням черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови.

І чи не злочином годилось би кваліфікувати діяльність органів народної освіти, вчителів, діячів закладів культури та всіх керівників на ниві асиміляції мільйонів українців Донеччини. Адже таку масову асиміляцію не можна назвати інакше, як тільки інтелектуальним геноцидом…»

Масова асиміляція, нищення всього українського в Донбасі вже за часів незалежності України отими, «хто живе тільки натоптуванням черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови» —   і стали, на моє переконання, основним чинником остаточного ментального зросійщення краю.

Передача Донбасу в цілковите володіння місцевим бандитам, яких підгодовувала влада сусідньої держави — злочин «українських» владців, із чиєї згоди й за чийого потурання ці бандити стали владарювати у краї, а згодом і керувати всією Україною.

Відверто кажучи, я не поділяю оптимізму стосовно майбутнього  Донбасу, який є і моїм рідним краєм. Безумовно, ця війна  закінчиться. Але які світоглядні цінності постануть на руїнах? Чи не варто замислюватися над цим уже нині, «на березі»? Й чи замислюються над цим ті, хто  нині називає себе «післямайданною владою»? Зрештою, чи  до сердець когось із представників і представниць «післямайданної»  влади достукається попіл великого українця, донеччанина Олекси Тихого? Чи вони бодай чули про нього?..

Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»

23 травня

Інші дати
Петро Балабуєв
1931 – генеральний конструктор авіаційної техніки АНТК. За його участі та під його керівництвом побудовані літаки: Ан-22 «Антей», Ан-72, Ан-74, Ан-32, Ан-28, Ан-124 «Руслан», найбільший у світі літак Ан-225 «Мрія». Герой Соціалістичної Праці. Герой України.
Розгорнути
Народилася Христина Литвиненко-Волторніст
(1883, с.Христанівка, Полтавська область – 1978) – українська поетеса, бандуристка. Автор збірок віршів „Широким шляхом”, „Степові квіти”, пісень і віршів для дітей.
«Хто готує себе лише на те, щоб впрягатися до плуга, завжди матиме погоничів» (Олена Теліга)
Розгорнути
Народився Симон Петлюра
(1879, м. Полтава – 1926) - український політичний та військовий діяч, голова Директорії Української Народної Республіки (1919-1920).
«Славні герої різних народів тому-то й є великими, що вмирали в ім’я слави цілої нації, а не окремих її клас чи груп. Великі твори тим-то й славляться, що вони об’яті чуттям неподільної любові до Вітчизни, а не до порізнених, ворогуючих між собою частин народу.» (Симон Петлюра)
Розгорнути