chrome firefox opera safari iexplorer

«Немає більшої драми в житті, якщо нікого не любити»

14 травня 2021 о 12:53

«Його називали безнадійним песимістом. Така доля всіх, чиї душі одягнені у білу сорочку. Бо її непомітно, видно лише тіні від її світла. Він часто бував нестерпним у приватному житті. Світло найбільших зірок має найбільше болю», — так про Василя Стефаник писав Степан Процюк у своєму романі  "Троянда ритуального болю".

Він був одним із так званої «Покутської трійці» – «літгурту», назва якого закріпилася із легкої руки, здається, Миколи Зерова. Але неможливо придумати більш неподібних письменників, ніж Василь Стефаник, Марко Черемшина (Іван Семенюк) та Лесь Мартович.

Він міг би стати лікарем тіл, якби був закінчив медичний факультет у Кракові. Але Промисел знав краще: без ще одного пересічного лікаря Галичина обійдеться. Зате із мук нервів і словоборства з'явився великий український письменник Василь Стефаник. 

„Сина  книжечка" — перша збірка новел Стефаника вийшла з друку в травні-червні 1899 року в Чернівцях.

Цьогоріч 14 травня відзначаємо 150-річчя від дня народження новеліста, громадського діяча і просвітителя Василя Стефаника. 

Народився він 1871 року в селі Русів на Станіславщині (нині Снятинський район Івано-Франківської області).

Батько, Семен Стефаник, людина сувора й авторитарна, був багатим дідичем (тобто поміщиком), мав понад 180 моргів (приблизно 100 га) землі. Торгував худобою. Дбав не тільки про себе, але й про громаду. Підтримував просвітньо-економічний рух. Василь дуже любив матір, жінку надзвичайно лагідної вдачі. Мати Оксана рано померла, тому коли батько одружився вдруге, син не міг йому цього пробачити, збунтувався.

«Ліпше був би не знав науки»

Батько прагнув, щоб Василь здобув гарну освіту, вивчився на «дохторя». Мати плакала, й не хотіла віддавати сина у науку. «Ліпше був би не знав науки», – скаже згодом Стефаник, наче підтверджуючи біблійні слова про те, що «велике знання примножує скорботу». Малим його віддали до Снятинської міської школи, а потім до Коломийської гімназії.

Там його ніжне вразливе дитяче серце зазнало першої великої кривди. Як із боку дорослих, так і однолітків. З нього – «мужицького сина» – сміялися, всіляко принижували, били, а він «рвався, і падав у болото із знесилля, і не уступав…».

Ягеллонський університет

Потім було дорослішання, навчання в Ягеллонському (Краківському) університеті. Попри батькову волю, лікарем не став, але знайшов багатьох добрих друзів і відкрив світ красного письменства. 

Стефаник і політика

Упродовж декількох років, з 1908 по 1918, Василь Стефаник був депутатом Австрійського сейму від Українсько-руської радикальної партії. На засіданнях жодного разу не виступав. Виступи інших депутатів здавалися йому такими безликими і нікчемними, що боявся, що й сам виглядатиме так само сміховинно. Натомість виступав із блискучими імпровізованими промовами на народних вічах. Згодом, коли керівництво Радикальної партії заявить про соціалістичні та атеїстичні ухили – залишить партію.

Був присутній у складі делегації ЗУНР на вікопомному підписанні Акта Злуки 22 січня 1919 року. Побачене і почуте не вселяло в нього жодного оптимізму. З Києва Стефаник приїхав блідий і знервований. Нічого не розповідав. Залишив одну єдину фразу: «Це не та Україна, яку я довгими роками мріяв побачити». 

Про інтелігенцію і про Франка

Не жалував Стефаник інтелігенцію. Можливо через те, що сам був «із іншого тіста». Не любив підкилимні розбірки і лицемірство. Наприклад, галицьку інтелігенцію називав «рідкісним болотом». В одному з листів писав: «Ще лиш слово за інтелігенцію. Минуле єї чорне, ще від 48 р. чорне. В’язала поляків повстанців, доносила до поліції. Кільканадцять років несла просто в поліцію Франка, Павлика і єго сестру. Нині стала хитріша. Краде Франкови голоси при виборах і рівночасно святкує єго 25-літню працю…»

До Франка, який одним із перших привітав новий талант, ставився з величезним пієтетом і боявся спочатку навіть підійти до нього. Хіба ж знав, що Франко буде старостою в нього на весіллі? А ще казав, що «Іван Франко поставив мене малим наслідником своїм». Товаришував з Франком усе життя. Зауважував, «що такої великої голови в цілій Австрії нема, що він міг би вже давно бути міністром, якби не соціалізм, якому він пішов на службу».

Три любові Василя Стефаника

Печать фаталізму лежала на стосунках Стефаника із жінками. Перше юнацьке кохання — Євгенія Бачинська — померла молодою, саме тоді, коли Стефаник дебютував у великій літературі.

Друга його любов — Євгенія Калитовська, яку він називав своїм «найвищим ідеалом жінки» — була заміжня. Почуття були взаємні, обоє страшенно мучилися з того «безвихідного» кохання. Зрештою Євгенія вирішила розірвати стосунки. Невдовзі вона пішла з життя. Лише раз дозволив собі Василь Стефаник відверто написати про ті почуття: «На свіжій ріллі під веселою дугою стояла його любов. Земля радувалася її білими слідами. Як безсила дитина, простягнув до неї руки. – Ходи! – Не можу…».

«Немає більшої драми в житті, якщо нікого не любити. Тоді ти мертвий» , — писав Василь Стефаник. На фото — Євгенія Калитовська.

Мав синів – Семена, Кирила і Юрка від шлюбу з Ольгою Гаморак, сестрою Євгенії Калитовської. Вона знала абсолютно все про романтичні взаємини Євгенії та Василя. Саме їй повіряв Стефаник всі душевні муки і тривоги. І навіть не здогадувався, що вона його кохає. Шлюб виявився напрочуд щасливим, але короткочасним. То були чи не найщасливіші роки життя Стефаника.

Василь Стефаник з братом та синами. Сидять (зліва): Василь Стефаник, Семен Стефаник – син. Стоять: Юрій Стефаник – син, Лука Стефаник – рідний брат Василя

Ольга померла в лютому 1914 року, залишивши Василя з трьома малими дітьми. Після того вже не одружувався. Ростити хлопців допомагала рідна сестра покійної дружини – Олена Плешканова. 

У Василя Стефаника була закохана Соломія Крушельницька, але Стефаник відповів, що не уявляє себе «чоловіком співачки». А ще в нього були приязні і майже на межі закоханості – взаємини з Ольгою Кобилянською. Їхнє листування іноді схоже на роман, а деякі листи сповнені високої чуттєвості.

Стефаник і радянська влада

Письменник болісно пережив крах незалежної України. В 1933 році відмовився від чималої радянської пенсії, якою комуністи хотіли його банально «купити». Стефаник знав про Великий голод і про репресії в радянській Україні. Втім, закінчуючи листа до Народного комісара освіти, написав: «А прихильником Великої України я був і буду».

Почувши, що письменник залишився без копійки, пенсію від імені УГКЦ йому призначив митрополит Андрей Шептицький. Стефаник пішов у банк і попросив, щоб гроші йому видали дрібними монетами. Забравши їх у полотняну торбу, вийшов на площу й почав роздавати жебракам, просячи помолитися за убієнних голодом українців…

«Його новели нетлінні. У світі горизонтальної зрівнялівки соціальних мереж, часто викривленої толерантности, нової великої Одинокости через пандемію, його новели – донині! направду! – ще здатні пропікати наші душі соромом, катарсисним співчуттям і гріти любов’ю», — вважає письменник і есеїст Степан Процюк. Кадр із кінофільму «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968 р.)

Мова Стефаникової прози

Мова Стефаникових новел – «запечена покутська говірка». Вже його перша «Синя книжечка», яка вийшла в світ у 1899 році в Чернівцях, викликали неймовірний ефект. Усім, зокрема Іванові Франку і Лесі Українці, стало зрозуміло, що так українською мовою ще ніхто не писав… 

Він трохи картався з того, що його мова не надто зрозуміла на Лівобережній – Великій Україні. Стефаник навіть звертався до відомого мовознавця Василя Сімовича (, брат відомого українського композитора Романа Сімовича і вчитель Юрія Шевельова), щоби той «переписав» його новели, «зробив їх більш зрозумілими», адаптував до «великоукраїнської» мови. Василь Сімович категорично відмовився. «Переписані» Стефаникові новели втратили б свій дух і свою красу.

«Унікальний у світовій літературі феномен: перипетії життя зубоженого селянина, його соціальні і національні страждання, його душевні стани відтворені в такому діапазоні і на такому рівні трагізму, які раніше були мислимі лише в рафінованого інтелігента — героя європейської класики. А локальний діалект цього покутського селянина піднесено до висот артистизму; його геніальне мовлення несе недосяжну зображувальну енергію», — так характеризував Василя Стефаника літературознавець та критик Іван Дзюба.

За матеріалами видань Локальна історіяУкрІнформ

21 червня

Інші дати
Народився Юрій Кондратюк
(1897, м.Полтава  - 1941 або 1942) – український вчений-винахідник, один із піонерів ракетної техніки й теорії космічних польотів. Автор так званої «траси Кондратюка», якою літали на Місяць космічні кораблі «Аполлон».  
«Коли березневого світанку 1968 року я схвильовано слідкував на мисі Кеннеді за стартом ракети, що повинна була понести корабель „Аполлон-9“ у напрямку до Місяця, я думав про українця Юрія Кондратюка, котрий розрахував цю трасу, по якій повинні були летіти троє наших астронавтів». (Джон Хуболт, інженер НАСА, один з авторів проекту «Аполлон».)
Розгорнути
Народився Микола Закревський
(1805, м.Київ – 1871) - український історик, етнограф, художник, мовознавець і письменник. Автор фундаментальних праць «Нарис історії міста Києва», «Літопис і опис міста Києва».  
Розгорнути