1 квітня 1809 року народився великий письменник, завдяки якому Полтавський край став відомим цілому світові.
З творів Mиколи Гоголя в усій красі та неповторності, в усьому своєму магнетичному чарі постає питомо український світ.
Формувався він у свідомості великого письменника з раннього дитинства, під впливом батьків та їхнього оточення, а також – мови, звичаїв, традицій, носіями яких були прості українські люди.
В рідних краях, у мальовничій Василівці (нині Гоголеве Шишацького району на Полтавщині) Гоголь назавжди закохався в красу українських просторів, які згодом геніально описував. У Василівці про Гоголя нагадує все: два великі ставки, пагорб, насипаний на його прохання; дерев’яна альтанка «Мрія», таємничий грот, який у родині називали «храмом самотності»…
Зруйнований часом і війнами будинок Гоголів-Яновських фахівці достеменно з попелу воскресили, відтворивши за спогадами та ілюстраціями самого письменника, його рідних і друзів.
До цього родинного гнізда Микола Васильович повертався з навчання чи далеких подорожей, і в гостинній оселі ставало гамірно й людно. Щоправда, розповідають, буцім Гоголь не любив метушні, прагнув усамітнення, скаржився матері, що не почувається затишно. Тож Марія Іванівна доручила побудувати для сина окремий флігель на подвір’ї. Тут письменник годинами працював, сам – на — сам зі своїм натхненням. Замість письмового стола Гоголь використовував конторку з грушевого дерева.
З флігеля можна вийти просто в сад, де колись між яблунь і слив, лип, дубів і кленів він неспішно крокував, замислившись над новим твором.
Батьки письменника – Василь Опанасович Гоголь-Яновський та Марія Іванівна (з дому Косяровська) – тут, у Василівці, й спочивають — серед густих дерев, у тиші та спокої.
Мандруючи Полтавщиною, її селами, ярмарками, церквами, Микола Гоголь буквально всотував живі образи, що потім поставали у його глибоко українських творах. Може, під час котроїсь мандрівки його багатюща уява створила образ і коваля Вакули, який малює на церковній стіні картини Страшного суду? До речі, та сама церква – Свято-Троїцька — донині височіє над Диканькою.
Свого часу більшовики її зруйнували «до основанья» — лишився тільки перший поверх. Але коли взялися храм відбудовувати, згадали про поштівки, що наприкінці XIX століття випустили власники навколишніх земель – відома родина Кочубеїв. На одній з них була зображена та сама Свято-Троїцька церква. За поштівкою зробили креслення та й відбудували храм.
Славетні, улюблені цілим світом «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» стали правдивою одою цьому дивовижному краю та українській душі.
Чому ж Диканька стала для Гоголя важливим, ба навіть містичним місцем?
З цілком поважної причини. Двоє діток у сім’ї Гоголів народилися неживими. Вагітна втретє Марія Іванівна мало не щодня ходила пішки з Василівки — 13 кілометрів у один бік – до диканьської Свято – Миколаївської церкви, аби вимолити у Святого Миколи Чудотворця здоров’я для майбутньої дитинки. І вимолила. Хлопчика назвали на честь святого – Миколою. Тож, виходить, доля Гоголя ще до народження оповита містикою. Навіть історія церкви, в якій за своє дитя молилася мати – глибоко вражає.
Справді, виявляється, що десь у середині XVII століття місцеві селяни знайшли на дубовім пеньку посеред лісової галявини… ікону Миколи Чудотворця. З усією належною шаною допровадили її до церкви. Та коли прийшли до храму наступного ранку — геть остовпіли: ікони на місці не було. Вона виявилася на тому-таки пеньку серед лісу. І так поспіль кілька разів. Люди зрозуміли це як небесний знак і побудували на цьому місці першу дерев’яну церкву. А наприкінці XIX століття на цьому місці побудували вже кам’яну церкву – на замовлення Віктора Кочубея. Без перебільшення, неповторну. Сама церква кругла, підлога з білого та чорного мармуру, чотириярусний іконостас – з мореного дуба.
Чимало дивовижного залишається в Гоголевім краю донині. Напевне, ще й тому, що великий наш письменник осінив його своїм генієм, незмінно повертаючись сюди і наяву, і подумки, натхеннно й закохано оспівуючи його. Можливо, саме тут його ніжне серце вперше затріпотіло перед красою української жінки, яку він живописав з такою любов’ю: «Ох, очі, чорні очі! Зажадав Бог погубити людей за беззаконня, і послав вас… Ні про що не думаєш, нічого у світі не хочеш, тільки сидіти би коло неї, втупивши в неї очі, пригорнувши ближче до себе, так, щоби палаючі щоки торкалися щоки, і все б дивитися…»
Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
(Уривки зі сценарію фільму «7 чудес України: Диканька»)
Довідка: акція Фонду «Рідна країна» «7 чудес України: історичні міста та містечка» стартувала у березні 2016 року. Серед численних заявок на участь, що надійшли від місцевих громад, громадських організацій, туристичних компаній, вишів — Оргкомітет відібрав 21 фіналіста, які змагалися за перемогу. Паралельно з презентаційними прес-турами відбувалося Інтернет-голосування на офіційному сайті акції та анкетування експертів. 9 листопада 2016р. у Великій лаврській дзвіниці відбулася церемонія нагородження переможців. А за якийся час телеканали України показали фільми про міста і містечка, які перемогли за підсумками акції. Серед них — і фільм про мальовничу Диканьку.