Олесь Досвітній (Скрипаль-Міщенко) був помітною постаттю в літературному процесі 20—30-х років. Він — автор кількох романів і повістей та збірок оповідань, належав до керівництва ВАПЛІТЕ, брав участь у численних літературних дискусіях. Письменник прожив складне, насичене найрізноманітнішими подіями й пригодами життя, і в основі його творів лежать, як правило, реальні події. Народився О. Досвітній 8 листопада 1891 р. у містечку Вовчанськ Харківської губернії в родині дрібного крамаря. Здібний юнак екстерном склав гімназійні іспити і вступив до Петербурзького університету. Виключений за поширення нелегальної літератури, на деякий час повертається додому, а незабаром, з початком імперіалістичної війни, стає солдатом Кавказького корпусу. За антивоєнну діяльність військово-польовий суд засуджує двадцятитрьох- літнього пропагандиста до розстрілу. Йому пощастило втекти з-під арешту та емігрувати. Через Киргизію, Китай після виснажливих випробувань О. Досвітній дістався до Сан-Франциско, після революції повертається в Україну. На початку 1918 р. він уже в Харкові, працює в підпіллі, 1919 р. вступає до більшовицької партії, виконує ряд ризикованих доручень, зокрема в Західній Україні, в Польщі.
Тут був знову заарештований, однак після кількамісячного ув’язнення звільнений внаслідок обміну полоненими. Ці події покладені в основу повісті «Нас було троє»(1928).
Перша книжечка його оповідань з’явилася ще 1920 р., а 1925 побачив світ роман «Американці». Це — розповідь про повернення з Америки через Далекий Схід революціоне- рів-емігрантів. Творові властива надмірна публіцистичність, схематичне окреслення характерів, проте «Американці» все ж мали популярність, адже це була одна з перших спроб оволодіти пригодницьким жанром і освоїти українською прозою інонаціональний матеріал.
Майже водночас з романом було опубліковано повість у новелах «Тюнгуй» (1924) про китайських повстанців, їхню допомогу російській революції 1917 р. Вона щедро насичена пейзажами, картинами своєрідного побуту, звичаїв тюнгуїв, спостережених уважним мандрівником. За жанром це деколи нагадує подорожні нотатки. Та ще певна перевага зображення над вираженням, опису зовнішніх подій над аналізом причин, психологічних спонук, внутрішньої еволюції героїв.
Також з’являється ряд оповідань, психологічно-драматичні повісті «Алай» (1924) і «Гюлле» (1926), що разом з повістю «Нас було троє» складають кращу частину творчого доробку О. Досвітнього. «Алай» — це історія поступового розпаду особистості, втрати юнацьких ідеалів. Солдата Марка Шешеля арештовують за революційну пропаганду. З величезними труднощами йому вдається втекти, зв’язатися з товаришами і дістатися майже до кордонів імперії. Виснаженого відчуттям смертельної небезпеки Шешеля все частіше принаджують думки про право спокійно відпочити, пожити, нарешті, для себе, про те, що довга боротьба його химерних прагнень і поривань не варта була ламаного шеляга. Колізія почуття й обов’язку, прагнення повнокровного життя й необхідності аскетичного самозречення задля революції по-різному оцінювали і інтерпретували майстри української прози початку століття. Можна легко спостерегти спільність деяких мотивів повісті
Досвітнього з хрестоматійною новелою М. Коцюбинського «В дорозі», певний перегук з новелою М. Хвильового «Пудель».
На відміну од героя М. Коцюбинського, Шешель легко спокушається численними принадами. Втомлений і пригнічений страхом, він втрачає мету своєї небезпечної мандрівки, ніби губить сам себе в безкраїх припамірських просторах. Мрії про продовження боротьби все частіше видаються йому оманою. Переламною була його зустріч з киргизькими провідниками. Шешель дав волю честолюбним мріям, уявив себе ватажком повстанців і враз звірився киргизам, що він утікач, а не присланий урядовець, і хоче разом з ними помститися багатим. Та недовірливі киргизи арештовують пропагандиста і, покірні наказу, відправляють у найближчий російський форт. Шешель тепер уже без вагань пристає до їхніх гнобителів.У повісті «Гюлле» ситуація, обставини де в чому повторюються. Молодий утікач-революціонер Ремо, заблукавши в пустелі, потрапляє до глухого китайського містечка. В нього також з’являється спокуслива можливість залишитись тут, посісти поважне місце в управлінській ієрархії. До того ж він закохується у дівчину-турчанку, опиняється перед можливістю втішатися подружнім щастям. Проте Ремо обирає інший шлях, ніж герой попередньої повісті. Він не хоче жертвувати своїм несподіваним коханням, але й не може згодитися на животіння в чужому для нього світі.
У повісті письменник зумів уникнути властивої раннім речам політизованої дидактики й описовості. Сюжет динамічний: один за одним змінюються епізоди зустрічі Ремо з мурзою Ахметом, знайомства в його екзотичній хатинці зі схованою від людських очей юною красунею Гюлле, їхніх таємних побачень. Ремо навчається мови, навіть… приймає мусульманську віру й одружується з Гюлле. Картини посвячення в іслам, східного весілля О. Досвітній описує барвисто, з багатьма несподіваними й колоритними подробицями. Властива йому сухувато-раціоналістична манера викладу з’багачується ліричними, навіть романтичними інтонаціями, особливо коли йдеться про Гюлле — жінку, яка зважується повстати проти одвічних звичаїв мусульманського світу. Цей образ для тогочасного читача сприймався як символ нового життя.
Щоправда, подібні узагальнення не властиві письмен- никовій стилістиці, він аналітик, вдумливий спостерігач, прихильник конкретно-реалістичного письма. Важливою рисою його творчої манери були передовсім увага до сюжету, до реалістичної деталі, прописаність суспільного, побутового тла. Все це сприяло популярності О. Досвітнього. Більшість його творів зазнала впродовж 20-х рр. кілька перевидань. З огляду на це М. Хвильовий назвав О. Досвітнього «оригінальним і воістину масовим (в найкращому сенсі цього слова) художником» *.
Спогади про пережите покладено в основу і повісті «Нас було троє». Сюжет її організовано навколо кількох напружених епізодів з життя підпільників, котрі переходять кордон, щоб розгорнути роботу серед галицьких робітників. Один із членів групи, професійний революціонер Леонід Віолен, і виступає оповідачем, та його введення здебільшого посилює суб’єктивне начало. Тут цього не сталося. Постаті головних героїв окреслені досить однобічно. Вони живуть єдиним прагненням — виконати покладене на них завдання. Концепція людини-гвинтика сформульована О. Досвітнім недвозначно: «Кожен з нас,, мов комаха в гурті, не має можливості пізнати близько одне одного — часу немає, у кожного свої негайні справи: кожен є гвинтик великої живої машини, що ні на мить не повинна спинитися». У Віолена на якусь мить майнула думка, чи має він право в цій небезпечній подорожі через кордон ризикувати не лише собою (а й життям юної дружини), проте цей сумнів заступає вірність громадянському обов’язкові.Виказані провокатором підпільники опиняються в ув’язненні. Тюремні епізоди без потреби насичені жахливими натуралістичними подробицями, описами катувань і знущань. Ці мотиви, це протиставлення рабства й уявної свободи сьогодні сприймаються інакше, ніж задумувалося автором. Повість викликає не тільки пошану до самопожертви героїв, а й співчуття до них — хай щирих, однак засліплених у своєму фанатизмі людей, роздуми про неправомірність забуття гуманістичних ідеалів в ім’я абстрактної ідеї.
1925 р. вийшов роман О. Досвітнього «Хто?» — чи не найслабший у доробку письменника, а 1927 «Кварцит», який вирізнявся в тогочасній виробничій прозі своєю композиційно-сюжетною своєрідністю. Це один із творів, якими якраз і започатковувалася наша сумнозвісна виробнича тематика. Письменник спробував поєднати дві сюжетні лінії: зображення письменницького середовища і паралельно — життя шахтарів Криворіжжя. Сьогодні не без цікавості читаються окремі сценки з харківського літературного побуту, характеристики деяких героїв, за якими можна вгадувати когось із реальних мистецьких чи партійних діячів (зокрема, Скрипника, Куліша, Йогансена, Семенка). Щоправда, більшість персонажів окреслена схематично, чимало уваги віддано перипетіям тогочасної міжгрупової літературної боротьби. Автор, зокрема, засуджує гріхи ваплітянства, орієнтацію на західноєвропейські зразки, «очорнительство» й «непотребне копирсання в психологічних нюансах». Як відлуння тогочасних суперечок сприймаються виболілі роздуми «новітнього драматурга» Баку- ла (в цьому персонажі вгадується Микола Куліш): «В суспільстві є хворобливі явища. Ми боролися зараз і з гнобителями, і з хворобливістю минулого, жахливого ладу й подолали. Але наслідки, виховання його лишились тавром на людях. Тепер нема фронтів. Я пером відзначаю ці хвороби. Невже я вчиняю злочинство проти пролетарського колективу, до якого належу?» Ця думка не раз з’являється в суперечках героїв «Кварциту».Гнітюче враження справляють саморозвінчувальні монологи письменників, які каються у власній дріб’язковості, проголошують непотрібними свої писання. Втім, всі ці епізоди правдиво передають атмосферу часу. Адже на сторінках періодики подібні покаянні листи з’являлися нерідко.
У цілковитій згоді з офіційними вказівками письменники перероджуються, опинившись у робітничому середовищі. Поїздка до шахтарів Криворіжжя стала для них просто цілющою. Якщо столичні інтелігенти зневірені, розчаровані потворними непівськими контрастами, відродженням «базарної» психології, то шахтарі сповнені трудового ентузіазму. Роман з рідкісною навіть для тих часів послідовністю проймають антиінтелігентські настрої. Всі ці ідеї тоді агресивно насаджувалися в суспільну свідомість, дбайливо культивувалися. Віра в перевиховання відсталої інтелігенції і здекларована як основна ідея твору: «Є такий камінь — кварцит… Багато треба мороки, щоб добути з нього залізо… Отак, мабуть, і я — отой кварцит. Можливо, й ви усі. Дорого коштує пролетаріатові переробка нас на доброякісну руду». Що ж, у деяких тогочасних творах присуди від імені пролетаріату бували й суворішими. (Не забуваймо, що роман писався на початку 30-х р.)
У цей час нападки на М. Хвильового і його соратників по ВАПЛІТЕ посилюються. Досвітній був одним із найді- яльпіших фундаторів організації, обстоював її позиції в пресі. До речі, в ході літературної дискусії він мав мужність виступити із статтею на захист цькованих офіційною критикою «неокласиків». II. Филипович не оминув цей епізод у знаменитій «Епітафії неокласикові» («Прощай — неокласичну руку стисла Після Європ досвідчена рука»). Сумна іронія цих рядків адресована О. Досвітньому. 28 січня 1927 р. О. Досвітнього разом з М. Хвильовим було виключено з ВАПЛІТові. Олесь Досвітній, можливо, тверезіше за інших оцінював обстановку, очевидно, багато в чому поділяв думки М. Хвильового про перекручення в національній політиці.
Як і інші керівники ВАПЛІТЕ, робив, здається, все можливе, щоб захистити товаришів. Пізніше О. Досвітній разом з М. Хвильовим і М. Кулішем став організатором Пролітфронту. Його заарештували у другій половині 1933 р. й розстріляли 11 листопада 1934 р.