Заснована 27 лютого 1932 року Дніпропетровська область готується святкувати 80–річний ювілей. До цієї круглої дати на Дніпропетровщині натхненно взялися приурочувати буквально все — від конкурсу учнівських робіт до численних «круглих столів». При цьому особливо не задумуючись, що за оцими «80» стоїть.
Як стверджує завідуюча відділом Дніпропетровського історичного музею імені Дмитра Яворницького Людмила Маркова, Дніпропетровську область створили для того, щоб зручно було керувати. Причому новоз’явлена адміністративна одиниця спершу відзначалася величезними масштабами — вона охопила 4 міста і 50 районів. Та пізніше, 10 січня 1939 року, 10 районів Дніпропетровщини відійшли до новоствореної Запорізької області, ще 5 — до Донецької, 8 — до Миколаївської. І все ж на момент свого створення Дніпропетровська область була переважно сільською, тож, найімовірніше, її й створили для того, щоб зручніше було контролювати цей бунтівний і непокірний «аграрний сектор».
«Молотов поводиться, немов англієць, який приїхав у колонію»
Нещодавня прес–конференція, на якій були присутні представники міжнародної громадської організації «Інститут україніки», вищезгадана Людмила Маркова, письменник Семен Заславський та краєзнавець Федір Гапчич, кардинально перевертає світ уявлень про суто радянський підхід до задуманого ювілею. Бо зазвичай будь–яка кругла дата апріорі передбачає вшанування причетних до неї людей. От тільки якими можуть бути ці «причетні», якщо засновано Дніпропетровську область у 1932 році? Році, який передував страшному голоду. І саме тодішня територія Дніпропетровщини виявилася полігоном відчайдушного збройного опору селян радянській владі.
Це невдоволення хліборобів з 1927 року і взагалі стало системним, проявляючись у різних формах по всій Україні. Саме тоді від імені Спілки селян України до харківської центральної газети «Вісті» було відправлено листа такого змісту: «...крестьянство Украины объявляет войну партии, ибо уже нет возможности терпеть дальше командование т.т. коммунистов. Да здравствует свободная Украина. Долой диктатуру большевиков... «Ще не вмерла Україна»...».
А в черговому таємному зведенні Державного політичного управління (ДПУ) УРСР, датованому січнем 1928 року, і взагалі йшлося прямим текстом: «Сотрудник «Сельского Господаря» Марченко по поводу приезда тов. Молотова говорил: «Его приезд лишний раз свидетельствует о том, что УССР — только фикция. Желая получше околпачить украинцев, власть с одной стороны проводит украинизацию, а с другой — грабит украинцев. Молотов распоряжается здесь, как англичанин, приехавший в колонию...». А з приводу хлібозаготівель вустами ще одного з обурених очевидців заявлялося про те, що ніколи більшовики настільки нахабно і цинічно не обкрадали Україну, як нині. «Безумовно, буде голод» — прямим текстом передбачав далекоглядний чоловік, ще раз акцентуємо увагу, вже у 1928 році, й ці його свідчення можна прочитати у державному архіві СБУ.
Ще показовіше — після відомих селянських антибільшовицьких бунтів початку 20–х років, уже наприкінці того буремного десятиліття саме на теренах нинішньої Дніпропетровщини зафіксовано один iз перших проявів масового невдоволення. При цьому обурені хлібороби взялися за зброю і виступили відверто якраз проти радянської влади, тобто їхні дії були суто політичними. Повстання отримало назву Павлоградського — за найменуванням одного з дотепер існуючих районів Дніпропетровської області.
«Геть радянську владу!»
Головним поштовхом для масового невдоволення стало проведення у селах і хуторах усуспільнення землі, худоби й реманенту з утворенням комун, що могло викликати з боку селян тільки протест. Організаційним центром повстання стали села Богданівка і Тернівка. А сам наступ розпочався з хутора Осадчого. Причому по–бойовому налаштовані селяни небезпідставно сподівалися на підтримку міліції та армійських підрозділів.
За підрахунками ДПУ, від рук повстанців загинули близько 30 осіб. Проте цей рух нескореності швидко придушили. Загалом до відповідальності за участь у селянському повстанні було притягнено 210 осіб, яким інкримінували створення контрреволюційної організації, що мала на меті повалення радянської влади, фізичне знищення комуністів і активістів iз сіл і хуторів, розгром комун та інших колективних господарств тощо.
Закритий судовий процес над учасниками повстання проходив у Павлограді з 7 по 19 травня 1930 року. 27 підсудних отримали найвищу міру покарання — розстріл, 19 було звільнено, а інші відбулися ув’язненням терміном від трьох до десяти років.
Щоб було зручно керувати...
Саме на такому тлі й виникла ідея створити Дніпропетровську область, що й було втілено в життя 27 лютого 1932 року. Бо Україною, яка складалася з численних районів iз вкрай невдоволеним селянством, керувати справді було незручно. Тим паче — виконувати плани з хлібозаготівель.
Першим керманичем Дніпропетровщини став В. Чернявський, який протримався на своїй посаді з півроку, тому й інформації про цього діяча зовсім обмаль. Звісно ж, хлібозаготівля була для нього питанням № 1. І на нараді, присвяченій саме цій темі, яка відбулася 19 липня 1932 року, товариш Чернявський доповідав оптимістично: «Наша область краща за врожайністю в Україні... Маємо такий самий урожай, як і минулого року. Окремі райони, зокрема Криворізької округи, — навіть більший».
Тільки зовсім іншим було бачення у Сталіна. У своєму листі до Кагановича, датованому 11 серпня 1932–го, він акцентував увагу на засиллi в Україні петлюрівців, і зокрема на тому, що в Київській та Дніпропетровській областях близько 50 райкомів висловилися проти плану хлібозаготівель. «Якщо не візьмемося зараз же за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити», — висловлював стурбованість Йосип Віссаріонович.
У жовтні того ж року в Україну спорядили надзвичайну комісію на чолі з Молотовим, а в листопаді за директивою політбюро ЦК КП(б)У тут розпочалася масова операція ДПУ з метою викриття «организующего контрреволюционного руководства и кулацко–повстанческого петлюровского подполья». Вже наприкінці того ж 1932–го 228 колгоспів із новоствореної Дніпропетровської області потрапили до так званих «чорних списків». Водночас було застосовано репресії до одноосібників. Села Осадче, Мар’ївка, Кохівка, Богданівка Павлоградського району, які відзначилися особливою активністю у вищезгаданому повстанні, постраждали найбільше.
«Голод довів їм, хто тут господар»
На зміну «ліберальному» Чернявському керувати областю прийшов рішучий зубний технік за фахом Мендель Хатаєвич, який вочевидь добре зарекомендував себе на посаді першого секретаря Середньо–Волзького обкому ВКП (б) у 1928—1932 роках. «Між селянами і нашою владою йде жорстока боротьба, і це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витримки. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйонів життів, але колгоспна система буде жити завжди. Ми виграли війну!» — ці слова належать саме Хатаєвичу, ключовій і знаковій фігурі перших років становлення Дніпропетровської області, ювілей якої так натхненно заходилася відзначати місцева влада.
Згідно з довідкою ДПУ УРСР, датованою 12 березням 1933–го, саме на Дніпропетровщині внаслідок штучного голоду померло щонайменше вдвічі (!) більше людей, аніж в інших п’ятьох тогочасних українських областях (Київській, Вінницькій, Донецькій, Одеській, Харківській). Чи не було це розплатою за вищезгадане Павлоградське повстання?
То що ж ми святкуватимемо під час запланованого сучасною владою гучного ювілею області, становлення якої відбувалося такою дорогою ціною? Ціною — людських життів, що для зайд, які тоді владарювали в козацькому краї, нічого не були варті.
Ще недавно перші особи області й Дніпропетровська брали участь в акціях вшанування пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій, пам’ятник яким встановлено по дорозі на Запоріжжя. Тепер там не побачиш осіб не те що перших, а навіть других, третіх... Зате коли до обласного центру завітав В’ячеслав Ніконов, онук вищезгаданого Молотова, та ще й в іпостасі виконавчого директора фонду «Русскій мір», ті ж перші особи нинішньої Дніпропетровщини помчали на зустріч iз ним мало не наввипередки...
ТОПОНІМИ
Історія нічого не варта без її творців. Одержима майбутнім ювілеєм рідної області Дніпропетровська міськрада вирішила назвати іменем свого земляка Леоніда Брежнєва одну з вулиць. Насправді ж виявилося, що то ніяка й не вулиця, а такий собі проїзд, дотепер навіть безіменний, у приватному секторі доволі віддаленого від центру міста Амур–Нижньодніпровського району.
Подібна доля раніше спіткала і колишнього першого секретаря ЦК Компартії України Володимира Щербицького. Його іменем теж назвали навіть не проїзд, а... пішохідний прохід, на якому жодної будівлі офіційно не значиться. Ото й тільки, що розташований він у центрі міста.
А ім’ям ще одного керманича Дніпропетровщини Олексія Ватченка свого часу назвали одну з чималих вулиць в обласному центрі. Але в часи національного, державницького пробудження згадали, що саме Ватченко в шельмуванні відомого роману Олеся Гончара «Собор» і тих, хто цей твір підтримував, був головною дійовою особою. Отож вулицю колишнього одіозного керманича області знову перейменували на милозвучну Калинову.
Тепер же дніпропетровські депутати в ювілейному пориві вирішити присвоїти одній iз вулиць і навіть скверу ім’я... 80–річчя Дніпропетровської області. Здоровим глуздом це не збагнути. Бо чим це 80–річчя краще, приміром, за 70– чи 50– і т.д. «річчя», які таких почестей раніше не удостоїлися?
