Скромний наказ № 1392 «Про визначення таким, що втратив чинність, наказ Міністерства освіти і науки України від 09.07.2009 № 642», виданий Міністерством освіти ще 25 листопада 2014 року, спричинив справжній переполох як у науковому середовищі, так і в суспільстві. Прийнятий, майже п’ять років тому, ще за міністра Івана Вакарчука, наказ встановлював перелік обов’язкових дисциплін гуманітарної підготовки у ВНЗ, серед яких були курси історії України, історії української культури та філософії та їх обсяги. Тепер же, у зв’язку з введенням у дію норм нового «Закону про освіту», згідно з яким у півтора раза скорочується кількість аудиторних годин, будь-яка обов’язковість скасовується, а вишам надається право самим визначати, які предмети давати на вибір студентам.
Можливо, цей наказ МОН так і лишився б непоміченим, якби не рішення колегії Міносвіти про припинення викладання історичних дисциплін у тих вишах, де історія не є профільною дисципліною. Отут і розгорілися пристрасті між прихильниками європейського підходу до свободи вибору знань і тими, хто вбачає у такій «свободі вибору» загрозу для національної ідентифікації. Зрештою, міністерство таки взяло до уваги аргументи останніх.
Свобода вибору чи свобода без вибору?
У Міністерстві освіти рішення про скасування «наказу Вакарчука» пояснюють нормами прийнятого Закону «Про вищу освіту». Мовляв, університети нарешті отримали академічну автономію, за яку боролися чотири роки, а тому самі мають право вирішувати, які дисципліни вивчатимуть їхні студенти. «Соціально-гуманітарний блок прийшов на заміну марксизму-ленінізму, розглядався як ідеологічний. Однак новий закон має на меті знищити залишки радянської системи навчання. За цих умов ідеологічний компонент ми переносимо на рівень школи. З наступного року в нас запрацює спеціальна програма національно-патріотичного виховання, вся система шкільного навчання буде їй підпорядковуватись. Ми звертаємо увагу на національну символіку, національну історію, знакові події — це виховується на шкільному рівні. А коли людина стає студентом, вчиться на фізика, інженера чи лікаря, то тут треба їй правильно запропонувати додаткові предмети. Тому ми нічого не відміняємо, а змінюємо наголоси та впроваджуємо західну систему навчання»,— виправдовувався тоді міністр освіти Сергій Квіт.
Однак реальність виявилася не такою простою, як видавалося міністерству. Разом із свободою вибору на виші чекало і зменшення аудиторного навантаження із 900 до 600 годин. І в такій ситуації більшість негуманітарних вишів постали перед дилемою: скорочувати години зі спеціальності чи таки «пожертвувати» мовою та історією? «До мене вже звертаються викладачі з проханням додати годин на викладання навігації, судноводіння, інших спеціалізованих предметів за рахунок історії. Але якщо ми в себе в академії це ще зможемо відстояти, то інші виші з легкістю поступляться. До чого це призводить — ми прекрасно бачимо на прикладі «русського міра», який, завдяки російській пропаганді, так легко знаходить ґрунт там, де немає національного підґрунття. Ідеологія — це наше майбутнє. Якщо ми не знаємо історії, мови — про що тоді можна говорити?» — розповідає «УМ» перший проректор Київської академії водного транспорту Анатолій Горбань.
Неоднозначна ініціатива МОН викликала в суспільстві палку дискусію, яка вийшла далеко за межі студентських аудиторій. «Я — категорично і безальтернативно за масову історичну освіту! У різних формах і для всіх: малих і дорослих. У ній, правильно поданій, все: і наша ідентичність, і цивілізаційна спадщина, і десталінізація, і дерадянизація… Цього не можна не розуміти! Ті, хто виступає проти, — хоч і прикриваються «прозахідною» риторикою і «євростандартами» — по суті, антиєвропейці! Про таких одна моя подруга каже — «петеушники» з англійською!» — обурювалася в соцмережах редактор газети «День» Лариса Івшина.
Борітеся — поборете
До дискусії підключилися і провідні наукові кола. У багатьох вишах почався збір підписів із проханням зберегти гуманітарні дисципліни. Надійшло до МОН (а також — до Президента, Верховної Ради, уряду та інших державних інстанцій) і звернення від українських науковців за підписами 140 поважних професорів та членів НАУ. А Науково-дослідний інститут українознавства скликав конференцію, присвячену цьому питанню. «Я, як представник свідомої української громадськості, не згодний iз позицією міністерства з цього приводу в час, коли у нас анексовано Крим, на Донбасі йде війна, коли самопроголошені «ДНР» і «ЛНР» свідомо викорінюють усе українське у школах та університетах на своїх територіях. Як педагог і колишній викладач зауважу, що викладання таких предметів у вишах є авторською розробкою кожного викладача відповідно до спеціалізації. Такі курси покликані формувати світогляд молодого студента», — зазначив у коментарі «УМ» директор Інституту українознавства Богдан Галайко.
Зрештою, потік аргументації з боку наукової еліти змусив і міністерство, і уряд переглянути свої позиції. На брифінгу позавчора віце-прем’єр з гуманітарних питань В’ячеслав Кириленко повідомив про рішення не лише зберегти у вищій освіті філософські, історичні та інші українознавчі дисципліни, а й збільшити кількість годин на їхнє викладання. «Усі правові колізії, що виникли у зв’язку з прийняттям нового Закону України «Про вищу освіту», будуть вирішенні шляхом опрацювання та оприлюднення наказу Міністерства освіти і науки, який вміщуватиме всі необхідні рекомендації автономним університетам щодо збереження викладання історії, філософії, історії української культури», — пообіцяв він.
Сергій Квіт у свою чергу зазначив, що міністерство вже розробляє для університетів рекомендації, як організувати навчальний процес, вибірковість предметів, оскільки 25% дисциплін обиратимуться студентами, і вони самі формуватимуть траєкторію свого навчання. «Ми будемо заохочувати університети, кафедри, викладачів робити цікаві інтегровані курси з філософсько-українознавчих дисциплін, щоб запроваджувати принцип конкурентоздатності між викладачами кафедр, внаслідок якої зростатиме якість навчання», — підкреслив міністр.
А без змін — ніяк
На останньому наполягають і творчі викладачі, які стверджують, що головною причиною «нелюбові» до історії і незнання предмета є нерозумно побудовані програми. «Маємо ситуацію, коли історія України викладалася в обов’язковому порядку, але історичних знань і, як наслідок, патріотичних почувань це не додавало. Курс із цього предмета для майбутніх бакалаврів із непрофільних предметів, наприклад майбутніх менеджерів, складався з 18 лекцій і стількох же практичних занять, за які треба було «галопом» пройти від доби палеоліту до сучасності. Максимум, що можна було зробити в таких умовах, — повторити те, що було в школі», — розповідає «УМ» кандидат історичних наук Леся Бондарук із Луцька. З нею погоджується і її колега з Києва, кандидат філологічних наук, викладач кафедри української філології для неспеціальних факультетів КНУ імені Т. Шевченка Аліса Кузьманенко, згадуючи, як на одній із лекцій для військових картографів вона зі студентами протягом пари намагалася з’ясувати, з якими ж країнами межує Україна. «Або ми починаємо «вчити так, як треба», себто — проводимо дітей від садочка до вишу, й у виші вже орієнтуємося на професійне спрямування людини, або викладати мову й історію у виші студентам немає сенсу. Треба інтегровані курси робити, а методику, включаючи шкільну, змінювати докорінно. Для соціологів варто більше звертати увагу на соціолінгвістику, а не на будову української абетки, в історії України — на розвиток і формування українського соціуму, української ментальності тощо. Я категорично проти вилучення цих курсів із навчального процесу, але треба, щоб це було для студентів щось нове, неконсервативне», — переконана вона.
Утiм новації в системі вищої освіти, які дозволятимуть студентам самостійно обирати улюблені предмети, якраз і мають стимулювати до таких нестандартних і творчих підходів і професорів, і керівництво вишів. «Чому б не переглянути старі методики викладання і не адаптуватися до сучасних умов, більш пов’язаних iз практикою життя? Якщо досі історія України викладалася обов’язково і не стала улюбленим предметом, отже, прийшов час зробити її улюбленою — у конкурентних умовах, коли викладачі будуть зацікавлювати своїми знаннями студентів, а не просто «вичитувати години». Тому викладачі вишів, де викладання їхніх предметів опиняється під загрозою, можуть подати у ректорат пропозиції, які мали б переконати дати їм шанс попрацювати. А коли і в цьому випадку ректорат не погодиться, тоді або викладачі недостатньо переконували, або ректорат не хоче надавати якісну гуманітарну освіту своїм студентам. Останнє, у деяких ситуаціях, може призвести до питання заміни і самого «недалекоглядного» ректорату. І це нормально, бо ж знову нагадаю — йдеться про підвищення якості роботи вишів. Не секрет, що корупція у вишах пов’язана з консервативними методами управління, а тому зміна керівництва для багатьох може стати не лише відвоюванням викладання певних дисциплін, а й оновленням роботи всього навчального закладу», — переконана Леся Бондарук.
У всій цій ситуації беззаперечним лишається одне: людина з вищою освітою просто зобов’язана знати і любити історію своєї держави. Як це зробити — завдання для ректорів. Але недарма казав Максим Рильський, що хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього.
